Ірина Штогрін: "А цензори хто?"
Київ – Держава (у розумінні влада) і мораль – речі несумісні. Влада завжди має бути підконтрольна суспільству, а не навпаки. Безконтрольність влади породжує корупцію, а повний контроль держави над суспільством – тоталітаризм і репресії. Навіть в усталених демократіях, де представник влади може поплатитися посадою за одне необачне слово, контроль за змістом засобів масової інформації здійснюють не державні, а громадські інституції. За порушення ж законодавства у сфері моралі – відповідають у суді.
Відома історія, коли одна з найбільших шведських газет ледве змогла залагодити справу, опублікувавши на першій сторінці фото мавпи, яку утримували у страшних умовах. Одна пані, побачивши це фото, отримала серцевий напад. Газета виплатила величезну компенсацію.
Тож сумнів викликає не потреба у контролі дотримання принципів суспільної моралі, а те, хто і в який спосіб має здійснювати цей контроль.
Закон недосконалий, але навіть він не діє
Україна наразі не має розвинутого громадянського суспільства, здатного контролювати делегованих у владу. Спадок радянського минулого і вже новітні особливості формування керівної еліти перетворили корупцію в основний механізм функціонування держави.
Між тим саме державним відомствам доручає Закон «Про захист суспільної моралі»боротися з поширенням расової нетерпимості, ксенофобії, порнографії та пропаганди насильства.
Це п’ять міністерств, Генпрокуратура і навіть митна служба, а також Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Саме на цю Комісію покладений обов’язок дбати «про моральність» усіх ЗМІ, творів літератури та мистецтва.
За шість років існування Закону механізм правового вирішення конфлікту у сфері моралі між засобом масової інформації і конкретним громадянином так і не запустився.
Як свідчать правозахисники, закон спіткала така ж доля, як практично й усі інші українські закони – він не діє.
Досі у суді не доведена провина жодного ЗМІ у поширенні насильства, ксенофобії чи расизму. Суди навіть не взяли такі справи до розгляду. Знайшлися відмовки. Затеактивізувалася Комісія.
Контролювати треба, але головне, як і кому
Звісно, громадянське суспільство може делегувати певним органам влади функцію нагляду за суспільною мораллю, але лише за умови, що рівень розвитку цього суспільства вже звів роль держави до мінімуму, а громада переконана у «моральності влади».
Для України це поки фантастика. Та й її європейські сусіди, хоч і живуть у правовому, а не звичаєвому середовищі, все ж намагаються усунути владу подалі від контролю за «моральністю» засобів масової інформації. Цим гарантується свобода слова й самовираження взагалі.
Загальна тенденція полягає у звуженні меж прямого державного контролю за діяльністю недержавних ЗМІ і створенні громадських інституцій контролю, що виконують роль посередника між владою та суспільством.
У Німеччині, наприклад, при кожному незалежному засобі інформації, при кожній телерадіокомпанії створені спеціальні ради. До них входять представники найавторитетніших громадських, професійних і навіть релігійних організацій та об’єднань, а також політичних партій. Однак кількість політиків чітко регламентується – їх має бути не більше, ніж одна третина від усього складу ради.
Положення про такі ради прописане в законодавстві і є обов’язковою складовою усіх установчих документів засобів масової інформації.
Одним із основних обов’язків таких редакційних рад є контроль за дотриманням принципів суспільної моралі у матеріалах ЗМІ. Але до таких рад не можуть входити представники державних органів влади.
«Жесть» – це непрофесійно
Дискусія про те, чи має бути більше позитивних новин, яка зараз точиться в українському інтернет-просторі, є проявом формування громадянського суспільства. Але до неї не мають долучатися держслужбовці, ще й із закликами «держава не може мовчати». Зате можуть авторитетні фахівці.
Журналісти і глядачі, дослухаючись один до одного, у відкритому обговоренні можуть виробити оптимальний підхід до висвітлення дійсності.
І хоча журналісти часто прикриваються тим, що, мовляв, «яке життя – такі новини», все ж натуралізм чи «жесть» не є синонімом професійності.
Навпаки, провідні телекорпорації світу вже давно розробили стандарти висвітлення приголомшливих подій негативного характеру, за якими страшне має передаватися опосередковано.
Жахіття терактів, воєн, стихійних і техногенних катастроф прийнято передавати непрямо – наприклад, через почуття інших людей. Очі несторонніх спостерігачів, вирази їхніх облич, ридання та розпач абсолютно передають атмосферу події. А скривавлені тіла мають залишатися за кадром.
Головну роль у зміщенні акцентів у новинах і всіх програмах відіграє сам глядач, перемикаючи канал або взагалі відмовившись від тих телеканалів, які порушують мораль.
Принцип «не показуй іншим того, чого не хотів би, щоб бачили твої рідні та діти» виглядає наївно універсальним. Але є шанс і можливості виробити кращі.
Перед виборами, на яких вдруге переміг Леонід Кучма, центральний український телеканал, мабуть, для того, щоб налякати народ анархією і втримати на проросійській орієнтації, показав відео про знущання над заручниками та полоненими в Чечні, яке нібито поширювали самі чеченські бойовики, щоб прискорити отримання викупу.
Це було посередині дня. Відео побачили, мабуть, не лише пенсіонери й домогосподарки (на яких і розраховували), а й діти, які вже поверталися зі школи.
Якого удару зазнала їхня психіка, якщо дорослі не могли спати кілька ночей поспіль після переглянутого і дотепер кадри цього відео моментально виникають перед очима, як тільки про це згадуєш?!
Психологи твердять: художня правда відрізняється за ефектом впливу від правди документальної. Там інша енергетика, тому документальне відео може бути грізною психологічною зброєю.
Законодавство України і тоді містило норми, які дозволяли бодай спробувати притягнути винуватців цього передвиборного «психологічного насилля» до відповіді. Але у суди мало хто вірив. Зараз і поготів.
Наведений приклад демонструє: якщо влада й втручається у справи ЗМІ, то лише з метою маніпуляції масовою свідомістю.
Радянська цензура. З архівів
Радіо Свобода задля того, щоб нагадати, що буває, коли держава бере на себе невластиві їй функції, проаналізувала «вичерки» радянських державних цензорів, що зберігаються у вигляді звітів у Центральному державному архіві громадських організацій.
Документ називається «Текстовая сводка вычерков, производимых органами цензуры». Усі звіти підписував начальник спеціального Головного управління при Раді Міністрів УССР К. Полонник.
У першій папці, яку принесли на замовлення до читального залу архіву, були звіти з 17 вересня по 25 грудня 1954 року. У них результати роботи 58 цензорів, які переглядали не лише усю пресу, від центральних газет до заводських «багатотиражок», а й брошури, монографії, тексти радіопередач і навіть телефонні довідники.
Ось до вашої уваги кілька зразків «вичерків».
Цензор Бриль викреслив зі статті «К новому подъему добычи угля» у газеті «Правда України» від 04.08.54 такий абзац: «В добыче угля велик удельный вес Украины. Один Донбасс дает ныне 31,7% всего советского угля».
Із газети «Вінницька правда» від 13.08.54 викреслено: «Колхозы Винницкого района вывезли по госппоставкам 12250 ц. зерна».
Із статті «Кто отвечает за состояние дороги» із газети «Советское Закарпатье» викреслено абзац: «Дорога от Тячева до Усть-Чорного совершенно разбита. Мосты полуразрушены. Стокилометровый рейс из-за этого иногда приходится совершать 2–3 дня».
Із статті І. Тетеріна «Социалистическое преобразования в сельськом хозяйстве западных областей» викреслили: «После войны фашисты там оставили огромную сеть подпольных банд ОУН, пополненных изменниками и предателями Родины. Эти банды организованы по принципу фашистского гестапо: с органами безопасности, негласного надзора, разведки, пропаганды, с деньгами, оружием, средствами связи и т. д.».
Цей «вичерк» мав примітку: «Показывать эти банды огромной, массовой, хорошо организованной, вооруженной и снабженной силой – политически нежелательно».
Подібна примітка супроводжує «вичерки» цензорів зі статей про проблеми шкільної освіти. Там написано: «Приводить данные о количестве второгодников политически нецелесообразно».
Аналіз усіх «вичерків» показує, що цензурні ножиці вирізали усі точні цифри, які могли прояснити реальний стан промисловості і сільського господарства, а також реального внеску економіки України у «загальнодержавну скарбницю».
Викреслювалися і всі кількісні показники хлібозаготівель, а також дані про перевиконання планів.
Такою ж була доля всіх точних назв підприємств, аеродромів, в’язниць, статистики хвороб.
Цензура втручалася навіть у прогнози погоди, які підтверджували, що в цей час були несприятливі умови, наприклад, для збирання хліба, що могло виправдати зниження темпів хлібозаготівель.
А ось кількісний аналіз за серпень того ж 1954 року: цензори перевірили 8557 районних і міських газет, 1005 багатотиражок, 188 обласних і республіканських газет і 300 книжок.
(Київ – Прага)
