Закон України „Про захист суспільної моралі” був прийнятий всупереч висновкам та рекомендаціям вітчизняних та закордонних експертів. Допоки цей закон не ніс за собою конкретних практичних наслідків, він не мав також і гучного суспільного резонансу. Втім, „несподіване” пожвавленн діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі саме напередодні чергової виборчої кампанії довело необхідність надання принципової оцінки ситуації, що склалася.

 

Актуальність теми:

 

 

Незважаючи на те, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) існує з 2004 року, реальне осмислення ситуації навколо неї назріло лише нещодавно. Найбільш резонансним поштовхом до цього стало вилучення серверів соціальної мережі обміну інформацією Infostore, яке в грудні 2008 року вчинили співробітники МВС. Наступним гучним дзвоником стала заборона книжки лауреата Малої Шевченківської премії Олеся Ульяненка „Жінка його мрії”. Після цього події розгортались з карколомною швидкістю: 19 березня 2009 року було підписано Хартію про партнерство заради інформаційних прав і свобод та захисту суспільної моралі між НЕК, Національною Радою з питань телебачення і радіомовлення, віце-прем’єр-міністром Іваном Васюником та дев’ятьма загальнонаціональними каналами. 20 березня 2009 року - Меморандум про співробітництво з питань безпеки в українському сегменті Інтернету між НЕК та Інтернет Асоціацією України.

Звичайно, для нашої країни підписання всіляких меморандумів зовсім не означає необхідність їх виконувати. Отже, ситуація, що склалася, не гарантує українському суспільству надійного захисту від аморальності медійного середовища, і в той же час несе загрозу встановлення цензури. Хочеться сподіватися, що саме ця ситуація змусить наше суспільство серйозніше поставитися до відповідного досвіду, який накопичила Рада Європи, і застосувати його якомога ширше.

 

 

 

 

Історіографія питання:

Перші спроби врегулювати на законодавчому рівні питання моралі українські парламентарі зробили ще 1996 року. Саме тоді депутат Василь Костицький написав проект закону про захист суспільної моралі і психіки населення від негативного впливу кіно-, відео- та іншої продукції. Однак необхідної підтримки ані цей законопроект, ані наступні його версії не отримали. І лише 20 листопада 2003 року Верховній Раді вдалося провести результативне голосування за закон, запропонований Леонідом Черновецьким - „Про захист суспільної моралі” [1]. Необхідно зазначити, що це рішення було прийнято з порушенням регламенту ВР, адже напередодні, 18 листопада 2003 року, цей законопроект (у третьому читанні) вже голосувався, і необхідної більшості не набрав. Тоді бажаючих його обговорювати не виявилось, і після презентації автором („Уважаемый президиум, уважаемые народные депутаты. Это хороший закон и он многим хорош еще и тем, что в него внес хорошие поправки будущий прокурор или нынешний, уже избранный, Геннадий Васильев.

Все вопросы нераспространения порнографии практически в этом законе учтены. Другой вопрос, будет ли Генеральная прокуратура теперь его исполнять. Мы посмотрим, как сам автор к этому отнесется. Но не проголосовать за этот закон нельзя, потому что дальше такое безобразие, что у нас на телевидении, конечно смотреть нельзя. Я прошу вас в целом проголосовать мою законодательную инициативу. Это хороший закон. И мы можем им гордиться. Спасибо.” – [2]), цей закон отримав голоси КПУ, СПУ, аграрієв, БЮТ, Європейського вибору (!), а також частки Регіонів і СДПУ.

Через день, 20 листопада, спікер Володимир Литвин знов виносить його на розгляд (хоча законопроект, що не набрав необхідну кількість голосів, вдруге протягом тієї ж самої сесії виноситися на голосування не може). Саме на це і звернув увагу Микола Томенко („виникла якась помилка, тому що у вівторок Леонід Михайлович Черновецький доповідав даний законопроект. Було двічі голосування. Набрали 150 і 178. Я думаю, що ми не будемо порушувати регламент і ставити на третє читання третій раз після того, як у вівторок це двічі не проголосовано” – [3]). Заслухавши цей єдиний коментар, законослухняні та високоморальні українські парламентарі дають 278 голосів „за”. Можливо, політологи ще знайдуть відповідь на питання, хто і які саме аргументи використав для того, щоб протягом доби представники ПР, ППУ і ТУ, Народовладдя та Демінінціатив дали більше сотні додаткових голосів „за” (при тому, що підтримка цього закону комуністами скоротилася на 18 голосів). Звернення експертної та громадської спільноти до президента Кучми з проханням ветувати цей закон було проігноровано, і незабаром він набув чинності.

В листопаді 2004 року Кабінет Міністрів (очолюваний Віктором Януковичем) затвердив постанову і положення „Про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі”, перший склад якої очолив Віктор Андрущенко, ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Державне фінансування діяльності Комісії почалось лише з 2006 року (в обсязі понад 3 мільйонів гривень на рік), і вже в лютому 2007 року НЕК ухвалила документ під назвою «Критеріївіднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції» [4]. Деякий час цей текст був улюбленою забавкою вітчизняних гумористів, і залишається лише пошкодувати, що його не було перекладено хоча б англійською мовою.

З червня 2008 року на чолі НЕК став Василь Костицький, і після цього українській медійній спільноті стало вже не до сміху. На початку жовтня 2008 року було ініційоване проведення круглого столу за участі журналістів у парламенті, а вже за місяць стало відомо, що Уряд (за активної участі віце-прем’єр-міністра Івана Васюника) за пропозицією Нацради і НЕК ініціює підписання з керівникамиЗМІ громадського договору про захист моралі в інформаційному просторі України. А ще за тиждень було оприлюднено результати всеукраїнського дослідження [5], завдяки якому з’ясувалось, що „більшість українців вважають, що Україні потрібна цензура (59,1%)”.

 

Новизна:

Висновки вітчизняних експертів [6] з приводу невідповідності положень закону „Про захист суспільної моралі” та діяльності НЕК Конституції України та українському законодавству в цілому, не справили враження на наших можновладців. Можливо, більш переконливим стане аналіз на їхню (не)відповідність стандартам Ради Європи, який був проведений європейським експертом, але, на жаль, не оприлюднений.

 

Об’єкт дослідження – українські механізми захисту суспільної моралі.

 

Предмет дослідження – співвідношення українських механізмів захисту суспільної моралі з європейськими стандартами.

 

 

Виклад проблематики:

Питання захисту моралі в сучасному суспільстві, та й ще в умовах глобалізації медійного середовища, мало кого залишають байдужими. Однак шляхи вирішення цієї проблеми значно різняться між демократичними і тоталітарними режимами. Деякі країни йдуть шляхом створення відповідних „комісій”. Проф. Іванов [7] згадує про існування подібних інституцій в Бєларусі та Казахстані. Сам Василь Костицький наводить приклади Ірану, В’єтнаму, Китаю та Росії [8]. Довгостроковий експерт Ради Європи з питань медіа розвитку в Україні Ад ван Лун стверджує, що жодної такої інституції в країнах сталої демократії європейського континенту не існує.

На кого ж рівнятися Україні?

Рада Європи до захисту свободи слова та інформації ставиться з особливою повагою. Проте ця організація не менш піклується і про захист людської гідності, і особливо про захист дітей і неповнолітніх. За майже 60-річний досвід роботи РЄ напрацювала чимало механізмів, здатних збалансувати вирішення цих проблем в інтересах збереження демократії, затвердження верховенства права та прав людини. Якнайширшому застосуванню Україною цього досвіду не тільки на словах, але і на ділі, заважає не тільки відсутність політичної волі, але й „інформаційна недостатність”: не всі документи РЄ перекладаються української, не всі експерти прагнуть (і можуть) їх вивчати та застосовувати у вітчизняній практиці.

Тим не менш, хоча й наш суспільний лад називають здебільшого „квазідемократією”, орієнтуватися все ж таки хочеться насамперед саме на справжню демократію. А отже, на статтю 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини [9]:

«Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядiв. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядiв, одержувати i передавати iнформацiю та iдеї без втручання органів державної влади i незалежно вiд кордонiв. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати лiцензування діяльності радiомовних, телевізійних або кiнематографічних пiдприємств.

2. Здiйснення цих свобод, оскiльки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановленi законом в iнтересах нацiональної безпеки, територiальної цiлiсностi або громадської безпеки, для охорони порядку або запобiгання злочинам, для охорони здоров’я або моралi, для захисту репутацiї або прав iнших осіб, для запобiгання розголошенню конфіденційної інформації або для пiдтримання авторитету i безсторонності суду i є необхiдними в демократичному суспiльствi”.

Аналізом саме відповідністю нашого „морального” закону цим положенням і переймався на прохання Ради Європи проф. Дірк Воорхоф. Враховуючи, що його висновки не стали надбанням широкої спільноти, здається доцільним вдатися до якомога повнішого цитування:

„З точки зору застосування статті 10 Європейської конвенції прав людини можна виокремити три основних напрямки критицизму українського закону „Про захист суспільної моралі”:

 

1. Цей Закон містить положення, які обмежують свободу вираження та розповсюдження медійної продукції в нечіткий спосіб. Отже, деякі вимоги цього Закону не відповідають критерію ст. 10(2) Конвенції („що встановлені законом”). Особливо це стосується положень, що передбачають обмеження на виробництво, друк, розповсюдження та транслювання „сексуальних” або „еротичних” матеріалів, визначення яких не є чітким і не може точно обумовлювати законні обмеження свободи вираження.

- під „продукцією сексуального характеру” маються на увазі будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, призначені для задоволення сексуальних потреб людини(тут і далі жирним курсивом виділено проф. Воорхофом);

- під „продукцією еротичного характеру” маються на увазі - будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, мають за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтовані на доросле населення і не збуджують в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливими;

Даний Закон містить багато обмежень свободи вираження по відношенню до цих типів матеріалів, тоді як інтерпретація того, що має розглядатися як продукція сексуального або еротичного характеру, або така, що містить „елементи еротики”, є надзвичайно невизначеною. Залишається під питанням також і те, наскільки ці обмеження є „необхідними” в демократичному суспільстві.

Серед інших положень, що з погляду на майбутнє застосування можуть розглядатися як такі, що не відповідають умові „встановлені законом”, можна назвати наступні:

- заборона виробництва або розповсюдження продукції, яка „пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички” (ст. 2);

 

- заборона на „розміщення оголошень про інтимні зустрічі за винагороду та девіантні форми інтимних стосунків не в спеціалізованих засобах масової інформації” (ст. 6);

- заборона на „використання образів неповнолітніх у будь-якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру” (ст. 7); .

- заборона на використання в засобах масової інформації „в рекламі текстової, візуальної чи звукової інформації, що здатна спричинити шкоду моральному здоров'ю населення” (ст. 14);

- віднесення до компетенції НЕК „попередження розповсюдження та заборони демонстрації фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів тощо, які завдають шкоди моральності суспільства” (ст. 19).

Покладання інтерпретації перерахованих положень на Національну

експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі не гарантує

мінімальної ступені захисту проти деспотизму, як того в демократичному

суспільстві вимагає верховенство права.

2. Цей Закон має занадто широку сферу застосування, оскільки він

забороняє, відповідно до ст. 2, п. 3, розповсюдження матеріалів, які:

пропагують війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом

насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;

пропагують фашизм та неофашизм;

принижують або ображають націю чи особистість за національною ознакою;

пропагують бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних

святинь;

принижуют особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад

(каліцтва), з душевнохворих, літніх людей;

пропагують невігластво, неповагу до батьків;

пропагують наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші

шкідливі звички.

П. 3 ст. 2 взагалі не має входити до закону, що регулює медійний контент на підставі

його сексуально-еротичного характеру, тому що має розглядатися в політичному

контексті або в контексті інформацій та суджень, що мають суспільний інтерес. До

того ж деякі з цих положень також мають невизначений та нечіткий характер та не

гарантують мінімальної ступені захисту проти деспотизму, як того в

демократичному суспільстві вимагає верховенство права.

Більш того, існування статті щодо розпалювання національної, расової чи релігійної

ворожнечі та ненависті в Кримінальному кодексі має пряме відношення також і до

медійного контенту. Отже, потреби в додаткових обмеженнях не існує.

3.Закон обумовлює деякі ліцензійні процедури, а також різноманітні форми

попередніх обмежень, які можуть розглядатися як порушення ст. 10

Конвенції. Зокрема, загальна сфера застосування широких повноважень,

якими наділяється НЕК, несе потенційну загрозу диспропорційного

втручання органів влади в свободу вираження в Україні.

Відповідно до ст. 8,розповсюдження продукції сексуального чи еротичного

характеру дозволяється лише за наявності позитивного висновку НЕК, і лише

„у спосіб, встановлений органами державної влади й органами місцевого

самоврядування в межах своєї компетенції”.

А ст. 9 вимагає „спеціального дозволу (ліцензії) для імпорту, експорту та

розповсюдження будь-якої медійної продукції „сексуального характеру”.

Попереднє ліцензування також є необхідним для продукування,

транслювання та розповсюдження „еротичних або сексуальних фільмів, аудіо

та відеопродукції” (п. 9). Будь-який сексуальний, аудио, радіо, кіно або відео

матеріал з елементами еротики підлягають розгляду НЕК (ст. 13).

Продаж і розповсюдження друкованої продукції та поліграфії сексуального

чи еротичного характеру дозволяються лише за наявності позитивного

висновку Національної експертної комісії України з питань захисту

суспільної моралі і в спеціально відведених місцях (ст. 11).

НЕК належить попереджувати розповсюдження та забороняти демонстрацію

фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів тощо, які

завдають шкоди моральності суспільства (ст. 19).

Висновки та рекомендації:

Вищенаведені спостереження ведуть нас до загального висновку, що

український Закон про захист суспільної моралі, попри деякі обґрунтовані,

доречні наміри та окремі припустимі положення та обмеження, являє

собою непропорційне втручання владних структур в свободу вираження,

яка є гарантованою ст. 10 Європейської конвенції прав людини.

I. Таким чином, рекомендується повністю переписати закон, приділяючи

особливу увагу захисту неповнолітніх (в тому числі і з урахуванням

перспективи активної ролі держави у стимулюванні медіа контенту та

програм, які будуть сприяти соціальному, розумовому та культурному

розвитку дітей).

II. Положення, які стосуються „матеріалів сексуального та еротичного

характеру”, потребують особливо ретельного перегляду, або мають бути

скасованими. Спосіб, в який ці положення сформульовані в дійсному законі

про захист суспільної моралі, закладені в них концепції та можливі

обмеження, які не є чітко передбачуваними, не гарантують мінімального

ступеня захисту від тоталітаризму, який вимагається верховенством права у

демократичному суспільстві. Ці положення також можуть дуже широко

інтерпретуватися, або мати занадто широку сферу застосування. Таким

чином, ці положення мають розглядатися як протизаконне та/або

диспропорційне втручання в свободу вираження.

III. Слід також підкреслити, що повага до суспільної моралі в суспільстві не

може бути нав’язана (виключно або переважним чином) забороною всіх

видів вираження, обмеженнями на розповсюдження всіх видів „матеріалів

сексуального або еротичного характеру”, забороною на деякі типа медіа

контенту під контролем (за допомогою ліцензування) з боку державних

органів. Декілька декларацій та рекомендацій Комітету Міністрів

підкреслюють важливість розвитку саморегуляції, со-регуляції і

унеможливлення попереднього державного контролю в сфері

журналістської етики, захисту неповнолітніх і контентних обмежень в

Інтернеті.

IV. Що стосується положень, які забороняють виробництво, розповсюдження,

рекламу та транслювання порнографії та непристойних матеріалів, то слід

зазначити, що необхідно, але також і достатньо мати такі положення під судовим

контролем, з гарантіями виконання усіх вимог ст. 6 Конвенції („справедливий суд”,

„незалежність і безсторонність суду”).

V. Що стосується кінематографії та телебачення, правові норми, що вже існують,

можуть розглядатися як достатня регуляторна база, отже, нема необхідності в будь-

яких додаткових положеннях в цьому секторі в рамках закону про захист суспільної

моралі чи більш специфічного захисту неповнолітніх. В разі потреби положення, що

стосуються мовлення, можуть бути модернізованими та удосконаленими, особливо

на предмет узгодженості з Європейською Конвенцією з траскордонного телебачення

Директивою Європейського Союзу „Телебачення без кордонів” (ст. 22).”

Отже, ситуація, що склалася навколо Закону України про захист публічної

моралі та Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі,

потребує вжиття невідкладних та рішучих дій. А саме:

1. Скасувати існуючий Закон про захист публічної моралі.

2. Позбавити НЕК повноважень забороняти будь-яку продукції, залишивши це виключно на розсуд суду.

3. Привести українське законодавство у відповідність до європейських стандартів, зокрема щодо повної заборони дитячої порнографії та захисту прав неповнолітніх.

4. Звернутися до Венеціанської комісії по експертизу нового законопроекту щодо захисту суспільної моралі, унеможливити ігнорування її висновків.

5. Сприяти розвитку механізмів саморегуляції в медійній сфері.

6. Активізувати (чи, може, навіть ініціювати) розвиток системи медіа грамотності.

7. Забезпечити переклад та застосування цілого ряду документів Ради Європи, що гарантують захист суспільної моралі. Зокрема, Конвенції про захист дітей від сексуальної експлуатації (яку Україна підписала, але не ратифікувала). Забезпечити виконання ратифікованих конвенцій - наприклад, Конвенції про кіберзлочинність – та рекомендацій ПАРЄ та Комітету Міністрів.

 

Список літератури:

1. Закон України "Про захист суспільної моралі" http://www.medialaw.kiev.ua/laws/local/11/
2. Стенограма засідання Верховної Ради 18 листопада 2003 рокуhttp://www.rada.gov.ua/zakon/skl4/4session/STENOGR/4SES/18110304_33.htm
3. Стенограма засідання Верховної Ради 20 листопада 2003 рокуhttp://www.rada.gov.ua/zakon/skl4/4session/STENOGR/4SES/20110304_36.htm
4. Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції http://www.telekritika.ua/analiz/2007-02-28/8409
5. Українці хочуть цензури в ЗМІ – опитування. Прес-реліз від 17.11.2008http://kipu.com.ua/Komment/2008.11/k_17_11.html
6. Шевченко Т. Защита общественной морали в Украине. http://www.medialaw.ru/publications/zip/national/new/ua/4.htm
7. Іванов В. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. Київ, 1999
8. Костицкий В. Чат на сайте Корреспондент.net http://korrespondent.net/ukraine/events/782587
9. Конвенція про захист прав людини та основних свобод http://www.coe.kiev.ua/docs/cets/cets005.html

 

Джерело: http://euromediaplatform.org.ua/zahyst-morali-ua.html