«Бешкетування біля дому групового політичного гріха»

2 листопада 2009 року український блогер, художник і активіст Олександр Володарський здійснив мирну акцію протесту перед будівлею Верховної Ради, за яку проти нього розпочато кримінальне переслідування. Акціоніст виступав проти діяльності Національної експертної комісії по захисту суспільної моралі, яка за останній час неодноразово оскандалилась заборонами художніх творів та тиском на пресу, за що отримала від Української Гельсінської спілки з прав людини анти-премію «Будяк року-2009» з формулюванням «за систематичні дії, спрямовані на обмеження свободи вираження поглядів». Серед трофеїв полювання на відьом, яке ведуть невтомі борці за суспільну мораль — заборона роману Олеся Ульяненка «Жінка моєї мрії», яка після тривалого судового процесу закінчилась «мировою угодою» двох сторін на умовах, що письменник вносить «невеликі літературні правки» у свій текст, судові переслідування газети «Блік», де комісія виявила публікації порнографічних зображень і матеріали, що «посягають на національні цінності і ображають релігійні почуття віруючих» (газеті загрожує втрата ліцензії), заборона ряду фільмів («Бруно», «Пила-6», «Гостел-2»), телепередач та реклам, зокрема, антиснідвіських відео-роликів (як таких, що здійснюють «пропаганду сексу»), та пісні «Мумітроль» групи «Скрябін», текст якої було визнано таким, що «порушує етичні норми, правила поведінки, що склались в суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадянський обов’язок, совість, справедливість, та завдає шкоди моральності суспільства».1 На знак протесту проти зростаючої цензури, яка прикривається «захистом моралі», Володарський разом із партнеркою роздяглися і зімітували статевий акт. Ще один учасник акції тримав плакати, на яких замість слів були порнографічні фотографії.2

Акція протесту Володарського тривала всього кілька хвилин. Ця коротка інтервенція не мала б того резонансу, якби не її продовження. Мирний, хоча й епатажний протест викликав несумірно агресивну реакцію влади. Хоча на думку правозахисників акція Володарського тягне хіба що на дрібне адміністративне порушення, проти нього було відкрито кримінальну справу за статтею 296, Ч. 2 ККУ «Групове хуліганство», яке карається позбавленням волі на строк до чотирьох років. Більше того, протягом півтора місяця Володарського утримували під арештом (замість звичайної підписки про невиїзд) і лише під тиском громадськості випустили на поруки. Попереду ще суд. Усе це на стільки красномовно у своїй брутальності, що залишається лише дивуватись, чому влада була такою непослідовною і не розпочала кримінальне переслідування журналістів, які здійснювали фото і відео документацією перформансу Володарського, за «виготовлення і розповсюдження порнографії»?

У Кримінальному кодексі України дається дуже розпливчате визначення хуліганства: «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, здійснене з особливою зухвалістю і цинізмом». Зрозуміло, що під таке формулювання можна підтасувати все, що завгодно, у тому числі висловлення громадянської позиції, право на яке номінально захищається Конституцією України. На хвилі демократизації 90-хбуло прийнято поправку, за якою кримінальне хуліганство передбачає застосування зброї, та веде до пошкодження майна чи здоров’я людей. Цю поправку ніхто не скасовував.

Кримінальне переслідування Володарського слід помістити в контекст інших резонансних подій осені 2009 року, пов’язаних із питаннями сексуальності та моралі. Насамперед, потрібно згадати спалення «Я Галереї» у Києві в ніч на 30 вересня, після проведення в ній дискусії про гомофобію на рівні державної політики, зокрема, таких кричущих випадків як зрив представниками Львівської мерії презентації збірки гей-лесбійської поезії «Сто двадцять сторінок Содому» (видавництво «Критика») та заборону Національною комісією по захисту суспільної моралі фільму «Бруно». На стінах спаленої галереї було залишено графіті «Ні содомії! ОУН». Справу зам’яли. Може тому, що молодики з ОУН спалили мистецьку галерею під гаслами, близькими «захисникам моралі»? Порівняння цих двох випадків «групового хуліганства» є загрозливим свідченням систематичної вибірковості влади і її «правоохоронних» органів.

Достатньо також згадати реакцію (чи її відсутність) на голі протести групи «Фемен» (акції «Україна — не бордель», «В рот за зачот»), які проходили практично водночас із акцією Володарського, щоб зрозуміти, що справа тут не в публічному порушенні «громадського порядку» чи «норм моралі». Гламурні «активістки» модельного типу, які представляли себе «студентками київських вузів», протягом осені кілька разів влаштовували публічні стриптизи і фото сесії у найбільш людних місцях Києва. Оголювались вони на знак протесту проти сексуальної експлуатації і навіть проти пташиного грипу. Відмінність цих двох голих протестів полягає саме в характері протестів, у тому, чи справді вони націлені на зміну несправедливості, проти якої спрямовані, чи за позірними формами опору криється цілковитий конформізм та закріплення існуючого стану речей.

Перформанс Володарського вочевидь зачепив за живе. Але не суспільство, «явну неповагу» до якого намагаються інкримінувати художникові. Хіба Володарський спрямовував свій протест проти суспільства? Чому ж тоді він здійснив його не в якомусь людному місці, а перед Верховною Радою, де людей майже не буває?

Місце є частиною мистецького висловлювання. І те, що акція відбувалася перед лицем влади — Верховною Радою, означає, що адресатом цього висловлювання була саме вона — влада, матеріалізована в будівлі парламенту. Влада любить ховатися за суспільство. І все-таки влада — це не те саме, що суспільство. Особливо в Україні. Все стає на свої місця, якщо замінити у визначенні хуліганства слово «суспільство» на слово «влада»: «Грубе порушення громадянського порядку з мотивів явної неповаги до влади». Більше того, мистецький жест Володарського можна переформулювати у питання, адресоване владі: «Ви кажете, що статевий акт непристойний, суперечить „суспільній моралі“? А хіба те, що ви робите, не є значно більш непристойним?»

Цю зворотність одразу помітили журналісти та одностайно поставили сакраментальне питання: «А судді хто?» Першим його висловив культурний оглядач газети «День» Дмитро Десятерик: «Ці двоє лише тихо, недовго і безпечно побешкетували під одним із найбільших будинків розпусти в Європі. Ті ж, проти кого протестував Володарський із „групою осіб“ нічого не імітують: політико-чиновницька братія просто ґвалтує країну. Нахабно, агресивно, без жодних докорів сумління, щодня».3 Журналіст та активіст Андрій Манчук розвинув і конкретизував цю аналогію: «Вчинок блогера виглядає невинним бешкетуванням на тлі численних безкарних злочинів політиків і чиновників усіх мастей. В „ображеній“ ним будівлі Верховної Ради засідають люди, які багаторазово порушували всі писані і неписані закони — вбивці на кшталт Лозинського, фігуранти педофільського скандалу і просто банальні політикани, які щодня грабують країну за допомогою безлічі корупційних схем. Кримінальна справа проти юнака, який розіграв сцену коїтусу біля цього дому групового політичного гріха, виглядає цинічним ляпасом усьому українському суспільству».4

Якщо продовжити цю аналогію, то стає зрозуміло, що мистецький перформанс Володарського є не просто імітацією статевого акту. Він конструює дзеркало для влади. Дзеркальна метафора настільки чітко прочитується, що треба, певно, докладати значних зусиль, щоб її ігнорувати. Саме звідси така надмірна, агресивна реакція влади. Коли у дзеркало дуже неприємно дивитися, зостається тільки розбити його. Відмова надавати акту Володарського статусу висловлювання, а отже значення, є неминучим наслідком. Кваліфікувати цей акт як хуліганство — це позбавити його смислу. Звести його до буквального фізичного акту — це нейтралізувати небезпечну метафору. Інтерпретація є надто ризикованою для влади. Саме тому справа Володарського — це не тільки випадок правового свавілля і необґрунтованого кримінального переслідування громадянина Володарсього, хоча це, звісно, теж. Справа Володарського значно масштабніша. Це боротьба за значення, конфлікт інтерпретацій, який зачіпає хворий нерв українського суспільства.

Переважна більшість активістів та інтелектуалів, які виступили на захист Володарського — писали чи брали участь в протестах — вважають за потрібне підкреслити, що вони захищають його як громадянина, чиї свободи порушені, і протестують проти надмірно суворих дій влади щодо нього. Але сам акт називають «сумнівним з точки зору доречності і естетики» (Андрій Манчук), відмовляючи йому (точно так, як це робить влада) у статусі висловлювання. Вони вперто називають акцію Володарського «бешкетуванням», що позбавляє її будь-якої серйозності. Таким чином, захисники Володарського — на рівні «коду», як сказали б структуралісти, — поділяють позицію влади, відмовляючись бачити в його протесті будь-який зміст. Проте наше небажання надати чомусь сенсу, самі фрази — «це не має ніякого значення», «це не варте жодної уваги», «до цього не треба ставитися серйозно» — дуже часто вказує на те, що ми маємо справу з повідомленням, яке не готові прочитати. Що лист прийшов надто рано або надто пізно. Нейтралізація смислу починається вже на рівні формулювання питання: не «Що він сказав?», а «Чому він це зробив?». І все різноманіття відповідей — бо збоченець, не сповна розуму чи хоче «попіаритись» — це лише відмова від ризику інтерпретації.

А що як усе-таки піти на цей ризик? А що як розглянути акт Володарського саме як акт висловлювання — мистецького і політичного? І поставитися до нього серйозно.

«Художники, блін…»

Одразу треба відкинути питання, що це — політичний протест чи мистецька акція? Протиставлення цих форм висловлювання передбачає дуже обмежене розуміння як можливостей і форм політичного протесту, так і мистецтва, яке мусить бути «естетичним», тобто відповідати критеріям прекрасного і не забруднюватись об реальність. І те, що таке питання не раз виникало, свідчить: категорія «політичного мистецтва» виявилась неіснуючою навіть для багатьох ангажованих інтелектуалів, тоді як саме мистецтво вже давно зробило висновки із тези, що існувати в суспільстві й бути вільним від нього неможливо.

Дати визначення мистецькому висловлюванню практично неможливо, оскільки сучасне мистецтво давно вийшло за межі чітко окресленої території класичної естетики. Але це й не потрібно, оскільки мистецька інтервенція полягає в тому, що реальні дії зроблено у звичайній реальності; мистецтвом ці дії робить акт називання та концептуальний контекст. Можуть заперечити: а якщо хтось когось уб’є і назве це мистецьким актом? Такими аргументами часто виправдовують обмеження свобод. Але питання полягає не в безмежній свободі, а в тому, де саме її межі. І ця межа має бути встановлена за принципом, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншої людини. Звичайно, реальність значно складніша. Є багато форм невидимої, прихованої, замаскованої несвободи. Є «свобода» бідних помирати від голоду. І є «свобода» багатих не звертати на це уваги. Але це не означає, що потрібно відмовитися від самого принципу. Це було б настільки ж помилково, як відкидати демократію тому, що Гітлер прийшов до влади демократичним шляхом.

Від мистецького перформансу Володарського не постраждав ніхто, крім самого Володарського. Усілякі моральні паніки щодо діточок, які гуляли в цей час в Маріїнському парку чи йшли на екскурсію у Верховну Раду, за свідченнями очевидців, не мають під собою жодних підстав. Навіть більше: того дня Верховна Рада взагалі не проводила засідань. Єдиним стороннім свідком — і мимовільним учасником перформансу — став «прихожанин» польової церкви Московського патріархату, поставленої (теж у знак протесту проти чогось) навпроти Верховної Ради. Цей чоловік виявився класичним наївним глядачем, який вперше зіштовхується із сучасним мистецтвом. Не маючи жодного інтерпретативного контексту він сприймає усе буквально, а те, чого він не розуміє, викликає єдину реакцію — ворожість і агресію. Весь перформанс супроводжувався бурхливим коментуванням цього наївного суб’єкта — від проповідей і заклинань Гоморрою до злорадно-цинічних і непристойних зауважень щодо фізіології акціоністів. Цікаво те, що цей «богомолець» фактично розіграв у стислому вигляді увесь спектр реакцій тієї частини громадськості, яка виявила себе ображеною акцією Володарського і схвалила репресивні дії влади щодо нього — від редактора журналу «Український тиждень» Юрія Макарова з його коментарем під назвою «Художники, блін…»5 до більш відвертих висловлювань на форумах, де користуються міцнішими лайками.

Чомусь захисники моралі аж надто часто переходять на мову непристойності, коли зіштовхуються з темою сексуальності. Може, саме тому їм здається, що треба захищати мораль — бо всіх судять по собі? Вони прикриваються високими словами, а все, що не відповідає їхнім куцим уявленням про людину, готові назвати «дегенеративним» і нещадно знищувати. Вони такі нетерпимі, бо хочуть розкреслити весь світ на квадратики шкільного зошита. Саме тому сучасне мистецтво для них є небезпечним: воно не тільки чинить цьому опір, воно викликає в них підозру, що самі вони теж не вписуються у власні схеми.

Інший закид, який висловлювали «більш просунуті» критики, полягав у тому, що акція Володарського мала «сумнівну художню вартість»,6 так наче це словосполучення в українському контексті вже давно не експропрійоване офіціозними «народними художниками», які обслуговують нечисту совість політиків, та арт-ринком, який розглядає мистецтво виключно в термінах капіталовкладень. У чому критерії «художньої вартості» актуального мистецтва, якщо його головне прагнення — вийти за межі естетичної автономії?

Мистецтво може бути ангажованим і критичним, мистецтво може коментувати найпекучіші проблеми суспільства і висловлювати політичні погляди — тільки робить воно це власними засобами. Його мета не є однозначною і зрозумілою — у цьому мистецтво відрізняється від пропаганди. Якщо пропаганда має за свій ідеал ясність висловлювання, яка гарантує максимальну ефективність впливу, то мистецтво — це, навпаки, провокація, яка ставить під сумнів очевидності, це питання, яке змушує задуматись, це висловлювання, яке вимагає інтерпретації і яке жодна інтерпретація не вичерпує. Ефективність мистецтва пролягає в іншій площині — не у сфері виробництва знання, а у сфері виробництва «незнання», у сфері негативного — бо мистецтво здатне вказати на те, що відсутнє, те, що поки не піддається формулюванню в позитивних термінах. Воно ставить під сумнів наявне, провокує підозру щодо очевидного, воно розчищає місце, на якому можлива поява нового, воно створює новий погляд, воно вимагає роботи думки. Саме до цієї роботи ми виявились не готовими. 

«Право на порнографію»

Про що ж був цей акт висловлювання? На перший погляд, Володарський просто захищав своє право на порнографію. І це, звичайно, ставить нас перед питанням порнографії. З одного боку, держава не повинна втручатись у приватні справи своїх громадян. А з іншого, порнографія — це не лише приватні домашні перегляди, це також товар, а отже і виробничий процес, який за ним стоїть.

Порнографія у тій комерціалізованій формі, в якій вона існує сьогодні, — це, безперечно, комодифікація сексу. Товарний фетишизм, притаманний капіталістичній системі, особливо добре видно саме на прикладі порнографії, де роботу хибно видають за автономну, природну і спонтанну діяльність, більше того — за насолоду. Не помічати експлуатації в порнографії — вкрай наївно. Однак саме поняття товарного фетишизму дозволяє також вийти з обмеженого тлумачення порнографії як привілейованої форми експлуатації. Бо якщо ми виступаємо тільки проти сексуальної експлуатації, якщо привілеюємо сферу сексуальності як сферу приватного-сакрального і при цьому допускаємо експлуатацію в інших сферах, то ми вже опиняємось на іншій стороні: ми виступаємо з позицій, які фетишизують жінку і цим закріплюють ґендерну нерівність. А основна проблема — структурована в нерівності система, яка уможливлює експлуатацію людини людиною — залишається недоторканою. Показово, що в кримінальному кодексі України саме неповагу до жінки наведено як підставу для заборони порнографії.

Питання сексуальної експлуатації ускладнено тим, що криміналізація порнографії та проституції веде не до їхнього зникнення, а до витіснення з легального поля найменш захищених — пролетарів цієї індустрії, які не лише зазнають експлуатації, але й не можуть претендувати на захист своїх прав. Гламуризація цієї сфери є лише ідеологічним екраном, який приховує цю ситуацію.

Криміналізацію порнографії переважно мотивують її негативним впливом на споживачів. Але питання впливу порнографії є теж далеко не однозначним. Лозунг радикальних феміністок «Порнографія — теорія, зґвалтування — практика» є швидше проявом війни жінок проти чоловіків, яка насправді містифікує і закріплює наявні відносини нерівності. Але тип мислення, який стоїть за цим лозунгом, є значно небезпечнішим, ніж здається на перший погляд. Він некритично приймає біхевіористську модель стимул-реакція і повністю відміняє свободу волі, а отже й відповідальність людини за свої вчинки. Зворотній сексизм радикальних феміністок зводить усіх чоловіків до істот, що не здатні контролювати себе. Те, що такі чоловіки (як і жінки) існують — не привід забороняти порнографію, бо, швидше за все, вони й без порнографії поводитимуться так само. Можна припустити якийсь одиничний випадок, коли перегляд порнографії став причиною зґвалтування, але його не можна екстраполювати — не можна стверджувати, що всі люди реагують однаково. Людина завжди перебуває в соціальному і культурному полі, вона завжди інтерпретує, вона є складною і суперечливою.

Порнографія справді спрощує світ, але це не означає, що хтось неодмінно буде плутати цей світ із реальністю. Літературний критик Стівен Маркус на позначення цього світу висунув поняття «порнотопія» — специфіка порнографії в тому, що вона дає утопічний вимір безмежної і невичерпної насолоди, стан певної райської невинності, в якому люди ще не знали сорому.7 Цей вимір для людини назавжди втрачений — можна називати цю втрату гріхопадінням, а можна, як Фрейд, «das Unbehagen in der Kultur», яку не дуже точно перекладають як «невдоволеність культурою».

З іншого боку, є конкретні емпіричні дослідження щодо «впливу» порнографії, зокрема знамените соціологічне дослідження наслідків легалізації порнографії в Данії 1969 року.8Порівнюючи дані криміналістики до і після легалізації порнографії, професор кримінології університету Копенгагена Берл Кучинські встановив кореляцію між легалізацією порнографії і зменшенням сексуальних злочинів. На основі цього дослідження було сформульовано принципово іншу концепцію впливу порнографії. У соціології «після» ще не означає «внаслідок», потрібно знайти пояснювальну схему, довести наявність причинного зв’язку. І щодо одного окремого типу злочинів Кучинські такий зв’язок встановив. Найбільш показове зменшення відбулось у сфері сексуальних злочинів проти дітей. Як зазначає Кучинські, клінічна педофілія — досить рідкісне явище, і більшість сексуальних домагань до дітей здійснюють не педофіли, а особи, які за більш сприятливих обставин вибрали б своїм сексуальним об’єктом дорослих жінок. Як правило, діти для них є лише замінниками, вони їх вибирають тому, що ті беззахисні, а не сексуально привабливі. Саме такий тип злочинів різко скоротився із легалізацією порнографії — бо з’явився альтернативний спосіб задовольняти сексуальні потреби. Це дозволило відкинути спрощену модель стимул-реакція, теорія-практика і запропонувати розуміння порнографії як «безпечного клапану», який відкриває приватну інтерсуб’єктивну фантазійну сферу, в якій можлива реалізація того, що є недосяжним в сфері соціальної інтерсуб’єктивності. Таким чином, було висунуто альтернативне розуміння порнографії — не «теорія зґвалтування», а безпечний секс.

Потрібно також враховувати практику сексології, яка наголошує, що для певної категорії інвалідів порнографія дає єдиний доступ до сексуального досвіду. Якщо порнографія — це те, що збуджує, то давайте поставимо питання прямо. Чи не є порнографія значно здоровшою альтернативою сексуальної стимуляції хімічними препаратами? Чому реклама віагри чи інших стимуляторів — це пристойно, а порнографія (тобто слова і зображення) — ні? Тому що суспільство осліплене «наукоподібністю» медичного дискурсу? Тому що воно розглядає тіло як фармакологічний об’єкт, тоді як порнографія апелює до уяви? То що тоді забороняється? Усі ці питання треба ставити й обговорювати публічно.

Однак, як слушно відмітив Сергій Жадан у коментарі для польського інтернет-видання «Критика політична», «право на порнографію» розкриває значно глобальнішу проблему українського суспільства, яку він означив як «фатальне сповзання вправо». «Глобальність у тому, — пише Жадан, — що численні заборони, цензурування та трактування сучасного мистецтва як хуліганської дії щоразу більшою кількістю громадян сприймаються як речі нормальні, більше того — виправдані і доцільні. Проблема в тому, що громадяни цієї країни не лише позитивно сприймають цензуру — вони її потребують і схвалюють».9

Щоправда, далі український письменник починає вправлятись у красномовстві щодо відсталості й затурканості «широких народних мас цієї країни», які «хочуть повернути собі цензуру, порядок і диктатуру», що робить для «інтелектуальних лібералів (чи ліберальних інтелектуалів)» безнадійними «будь-які спроби відстояти своє право на самовираження». А може, проблема не лише в поганих народних масах, які нічого не розуміють, а в тому, що інтелектуали-ліберали, які все розуміють, відстоюють лише свої права? Альтернативою цьому є не оспівування «народної звитяги», а усвідомлення, що саме ми, розумні інтелектуали, несемо найбільшу відповідальність за нерозумність мас. Проблема в тому, що без підтримки нерозумних «народних мас» розумні інтелектуали мало що можуть змінити в суспільстві, хіба що продовжувати відстоювати своє право на самовираження. Звичайно, ми б хотіли, щоб маси були такими ж просунутими, як ми, але інших мас у нас немає. І тут постає головна дилема лівих: як говорити з масами? Мовою самих мас, тобто тою, яку їм дала влада, чи створювати якусь іншу мову, яку маси (поки) не розуміють? І питання сексуальності тут є дуже показовим.

На інтелектуальній інтернет-спільноті «ліва думка» дискусія по справі Володарського згасла швидко, але незабаром виникла інша дискусія — «Революція і секс» — довкола однойменного тексту Еріка Гобсбаума із книжки 1969 року «Революціонери».10Британський марксист дає нищівну критику сексуальній революції та «лібертаріанству», в яке вона неминуче вироджується.

Раціональне зерно статті Гобсбаума полягає в тому, що зняття цензури у сфері сексуальності (сексуальна революція) не веде автоматично до політичної революції. Що тут можна заперечити, крім того, що це й так зрозуміло, якщо ми не стоїмо на позиціях вульгарного сексуального детермінізму (на зразок пізнього Вільгельма Райха). Але крім цього Гобсбаум намагається нав’язати єдино правильні норми сексуальної поведінки в найкращих традиціях «Дванадцяти статевих заповідей революційного пролетаріату», які процитував (чи то іронічно, чи то серйозно) один із учасників дискусії.

З іншого приводу, але по суті питання один із ключових представників британських Нових Лівих Раймон Вільямс у своїй знаменитій статті 1958-го року «Культура звичайна» писав: «Не можна прийняти марксистську інтерпретацію культури поки вона зберігає, оскільки вона не має зберігати, цей директивний елемент, це наполягання, що якщо ти чесно хочеш соціалізму, то мусиш писати, думати, вчитись у певні приписані способи. Культура — це спільні значення, продукт усіх людей і окремих індивідуальних значень, продукт усього задіяного особистого і соціального досвіду людини. Було б дурістю і зверхністю припускати, що будь-яке з цих значень можна якось приписати; ці значення витворюють і перетворюють ті, хто живе — так, що передбачити їх неможливо».11

Проблема аргументації Гобсбаума (і тут його позиція цілком суголосна з іншими захисниками моралі) в тому, що вона ґрунтується на протиставленні пуританізму і розпусти, які подано як єдино можливі альтернативи — третього просто не дано. Це не що інше, як буржуазна містифікація сексуальності, накладання на неї моральних категорій (добро-зло). Сексуальна свобода — це не «широко рекламований секс направо и наліво», як стверджує Гобсбаум. Сексуальна свобода — це коли суспільство не регламентує сексуальну поведінку його членів, коли в них є реальна свобода реалізовувати власну сексуальність (зокрема асексуальність) у такий спосіб, як вони того хочуть (враховуючи, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини).

А щодо того, що секс рекламують чи секс рекламує (це, звісно, теж є), доречно процитувати іншого представника Нових Лівих, німецького поета і теоретика Ганса Магнуса Енценсбергера: «Обманні, брутальні і непристойні риси цього видовища походять із того факту, що про реальне здійснення його обіцянок не може бути й мови … Однак суть не в тому, щоб відкинути ці обіцянки, а в тому, щоб узяти їх буквально і показати, що здійснити їх можна лише через культурну революцію».12 Бо, веде далі Енценсбергер: «Ці бажання не є — чи не є первинно — інтерналізованими правилами гри, як її розігрують у капіталістичній системі. Вони мають психологічні корені, тому їх не можна більше витісняти».13

«Революція і секс»

А що як засліплені голизною ми не помітили головного? Що як мистецьке висловлювання Володарського не має нічого спільного ні з сексуальною революцією, ні з сексуальною свободою, ні з сексуальністю як такою? Що як інтерпретація висловлювання Володарського лише в контексті сексуальності є надто спрощеною? Що як ми купуємось на епатаж, клюємо на наживку і не помічаємо значно важливішого змісту? Що як значно продуктивніше тлумачення цього висловлювання розташовано в зовсім іншій площині? Інакше кажучи, що як сексуальність тут є лише алегорією, яку ми сприймаємо буквально?

Єдиний елемент одягу, який використано в перформансі, — косинка на голові партнерки Володарського — був майже помаранчевого кольору. Ця невелика деталь, яка пройшла повз увагу практично всіх, хто хоч якось коментував акцію, є сліпою плямою загальної картини. І водночас — анаморфозом, який відкриває інший інтерпретативний вимір висловлювання, поміщає його в принципово новий контекст. Що як акція Володарського є найбільш адекватним коментарем щодо Помаранчевої революції? Що коли між діяльністю Комісії по захисту суспільної моралі, проти якої безпосередньо спрямовано акцію, і Помаранчевою революцією є певний структурний зв’язок, прояснення якого — в усій його складності — є необхідним для розуміння того, що відбувається в українському суспільстві?

Не треба випускати з уваги той факт, що гучні справи цензурних заборон на українській сцені почалися саме після Помаранчевої революції, хоча першою роль морального цензора взяла на себе вже забута зараз Експертна комісія з питань поширення і демонстрування фільмів при Міністерстві культури і туризму, створена у червні 2005 року за наказом тодішнього міністра Оксани Білозір. Мабуть, найбільш резонансною справою цієї комісії стала заборона у вересні 2006 року фільму жахів «Земля мертвих» Джорджа Ромеро. Не так важливо, чи була вона економічною розправою над дистрибуційною компанією H&B, чи справді щирим бажанням врятувати в такий спосіб моральність українських кіноглядачів. Важливо, що мотивація заборони, озвучена її найактивнішим членом, головою Всеукраїнської громадської організації «Телеглядацька асоціація батьків України» Максимом Ростоцьким, полягала в тому, що в країні, яка пережила голодомор, не можна дозволяти демонструвати сцени канібалізму.

Живі мерці — зомбі за канонами жанру одержимі нестримним потягом пожирати людську плоть. Питання тільки, хто ці живі мерці? Першому фільму Джорджа Ромеро із серії живих мерців («Ніч живих мерців», 1968) публіка в Каннах аплодувала стоячи. І ця тривала овація була влаштована не через «художню вартість», а через ту політичну метафору, яка резонувала із революційними настроями.

У знак протесту проти заборони фільму Джорджа Ромеро Кіноклуб Києво-Могилянської академії влаштував акцію кіноманської непокори з показом фільму і дискусією, яка мала б не лише з’ясувати, чи варто забороняти фільм — в зомбіакальній ідіотичності таких репресивних заходів ні в кого не було сумнівів (і не лише тому, що фільм можна було легко придбати чи скачати), але й здійснити колективну інтерпретацію цього фільму, з’ясувати, що ж так налякало в ньому владу. Однак дискусію провести не вдалось, оскільки вже згаданий представник Комісії викликав наряд міліції, яка мала зупинити «пропаганду канібалізму» та розбещення малолітніх. Перед Помаранчевою революцію в Кіноклуб часто навідувалися зомбі, яких можна було легко упізнати і без уніформи — вони надто сильно виділялися на тлі студентів. Зазвичай вони просто мовчки спостерігали. Але одного разу ми не втримались і вирішили вступити в комунікацію із запитанням: «По чім опіум для народу?» Ефект був за канонами жанру — вони почали погрожувати, що заарештують нас за поширення наркотиків. Репресивна влада вміє читати тільки буквально. У цьому вона подібна до зомбі. Замість колективної інтерпретації фільму Джорджа Ромеро, авторка цих рядків як одна з організаторів показу давала свідчення працівниці міліції, домігшись, щоб це відбувалось перед усією аудиторією. Тоді, коли спогади про Помаранчеву революцію були ще свіжими, це здавалося якимось злим жартом, позбавленим всякого сенсу.

Постанову про Національну комісію з питань захисту суспільної моралі було підписано за кілька днів до Помаранчевої революції, 17 листопада 2004 року, хоча закон, на основі якого її створили, було ухвалено ще в листопаді 2003 року. Але Комісія вийшла на публічну сцену порівняно недавно і особливо активізувалась після того, як її очолив Василь Костицький. Вона не тільки повністю перехопила лідерство на ниві цензури і залишила далеко позаду піонера в цій галузі — Міністерство культури і туризму, але й претендує на те, щоб виступити щодо свого колишнього союзника у боротьбі за мораль як каральний орган. Цієї осені Комісія спробувала усунути з посади голову Держдепартаменту кіно Ганну Чміль, мотивуючи це тим, що департамент видав прокатні посвідчення фільмам жаху «Пила-6» і «Гостел-2», які, звичайно ж, суперечать «суспільній моралі». Таким чином, Комісія перетворюється на дієвий інструмент розправи з опальними чиновниками.

Але все це лише гучні скандали, що є не репрезентативними для основної діяльності Комісії, про характер якої мало хто знає. А варто. Про її основну діяльність можна дізнатись, читаючи Закон про захист суспільної моралі, на основі якого існує комісія.14Закон розробив тоді ще депутат ВР, а тепер мер Києва Леонід Черновецький. Основне завдання цього закону — не захищати мораль, як евфемічно сказано в його назві, а регулювати сексуальну індустрію. Все інше — лише віньєтки. При чому закон складено таким чином, що перед членами комісії відкривається необмежене поле можливостей у цій вельми прибутковій галузі.

Визначення порнографії в законі є шедевром пафосного бюрократичного кретинізму — «вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти». Це те, що українським громадянам заборонено. А ось «продукція еротичного характеру», що «має на меті досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою» — дозволяється (у спеціально відведених для цього місцях). Вирішувати ж, яка продукція збуджує чи не збуджує «негідні інстинкти», мають «експерти» за тільки їм зрозумілими критеріями.

Але найцікавіше — далі. Крім розрізнення між еротикою (дозволеною) і порнографією (забороненою), на основі фантомного критерію «негідних інстинктів» існує ще категорія «продукція сексуального характеру» (дозволена), і визначено її як таку, що «призначена для задоволення сексуальних потреб людини». Тобто об’єм останнього терміну покриває визначення і еротики, і порнографії, що дає «експертам» безмежні можливості для «імпровізації».

Це лише підтверджує спостереження Еви Томпсон про слабо засвоєні у нас логічні принципи ідентичності та не-суперечності.15 Якщо формальна логіка є основою юриспунденції, то українське законодавство — це «Аліса в країні чудес». І саме це плодить метастази корупції, які поглинають наше суспільство. Однак помилково було б закликати «покращувати» закон про захист суспільної моралі, бо вже саме його існування є проблематичним з точки зору логіки: термін «суспільна мораль» не надається до юридичної формалізації, а тому завжди міститиме оціночний елемент і, відповідно, відкриватиме поле для зловживань.

Є ще поняття «свобода», з яким наше глибоко хворе посттоталітарне суспільство має багато проблем. «Люди, які походять із совка», як сам себе дуже влучно описав Юрій Макаров, умудряються навіть виправдати ім’ям свободи збереження несвободи. «Що таке свобода?» — запитує він у вже згадуваному коментарі щодо справи Володарського. І відповідає: «Свобода — кістяк суспільства і особистості. Та якщо суспільство й особистість упродовж поколінь замість власного каркаса мали зовнішній скелет, як у молюска, у вигляді ЦК, партбюро, Головліту, Великого Брата абощо? Як поводиться істота, яку позбавили її мушлі? Правильно, як молюск. Якщо не апелювати до принципу, а розглядати ситуацію функціонально: чи потрібні суспільству, що позбулося зовнішніх регуляторів, якісь протези, якийсь сурогат кістяка, доки не проросте власний?»16Зрозуміло, що для автора це лише риторичне питання і його висновок: «Комісія, так!»

Схоже, що «молюски без мушлі», які претендують на втілення свободи думки, мають проблеми не лише зі свободою, а й із думкою… Захопившись анатомічними метафорами, вони не помічають, що починають ототожнювати ЦК, партбюро, Головліт і Великого Брата зі свободою. А може, для них це справді явища еквівалентні? Якщо «не апелювати до принципу, а розглядати ситуацію функціонально».

Питання сексуальності — це також питання політичні. Революція і секс — тема значно ширша, ніж це уявляв Гобсбаум. Володарський своїм перформансом лише зробив коротке замикання між цими сферами.

П’ята річниця Помаранчевої революції пройшла майже непомітно, бо ця «революція» мало що змінила у відносинах громадян із владою. Хіба що влада стала значно більш видовищною. Вона безсоромно і нав’язливо виставляє себе напоказ — у новинах, ток-шоу і політичних рекламах, видаючи цей непристойний фарс за політику.

Лінда Вільямс, засновниця академічного дослідження порнографії, у своїй книжці «Хард-кор: порнографія і шаленство видимого» стверджує, що для сучасності властивий перехід від непристойності, «обсценності» (буквально: «того, що перебуває поза сценою», витіснене з публічного/видимого простору) до «онсценності».17 Тобто те, що раніше зоставалося поза полем видимого/пристойного, тепер «вийшло на сцену» — стало публічним видовищем. Безперечно, політика була тим витісненим/непристойним, яке вийшло на сцену під час і після Помаранчевої революції.

Саме в цьому контексті слід інтерпретувати інсталяцію мистецької групи РЕП у рамках проекту «Революційні моменти» (куратор — Єжи Онух, грудень 2009). В галерейному залі першого поверху Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії було розміщено величезну сцену, яка займала майже весь простір, а публічні дискусії, влаштовані в рамках проекту, відбувалися в сусідній кімнаті. Як пояснив концепцію представник групи РЕП, художник Нікіта Кадан, у її основі лежить потреба чіткого розмежування «репрезентації» та «мобілізації» — це необхідно, щоб почати нарешті рефлексувати над тим, що відбулося чи не відбулося під час Помаранчевої революції. І насамперед, чи відбулася сама революція. Чи була це зміна державного ладу, чи може, лише зміна еліт при владі, хай навіть вона супроводжувалась, як влучно висловився художник, «лібералізацією ринку влади».

Якщо раніше взагалі не випадало говорити про комунікацію (у найширшому сенсі слова — як наявність спільного простору) влади з громадянами, то тепер така комунікація є надмірною, їй притаманне «шаленство видимого», а її основним медіумом є візуально агресивна реклама. Головний принцип реклами — імітувати турботу, і політики старанно дотримують цього принципу. Вони натхненно грають свої ролі, кожен із них видає себе за абсолютне добро, а інших — за абсолютне зло. Однак, тут, як ніде, потрібно поставити Лаканівське питання: «З усього, що нам показують, що залишається невидимим?» Що ховається за театралізованою політикою, ескалацію якої ми всі бачимо з кожними черговими виборами? Непристойний зворот цієї мелодрами полягає в тому, що за позірно нездоланним розривом інтересів та конкуренцією на «вільному ринку влади», політики завжди можуть між собою порозумітися, бо справжній конфлікт — не між політиками. Справжня прірва, розкол існує між політиками, агентами влади, і рештою громадян, позбавлених будь-якої влади.

Громадяни — це лише «електорат», який поділяють між собою політики. Політику підмінено маркетингом. Брендинг — це основний інструмент політичної боротьби. Політики намагаються бути спокусливими. Політики комодифікують себе, хоча товаром насправді є ми — це нас купують на кожних виборах. І так буде доти, доки ми залишатимемося пасивними споживачами уявних послуг, які пропонують нам політики. Доки, як жартували в часи перебудови, ми «замовляємо по радіо — отримуємо по телевізору».

Але як стати суб’єктом політики? Як заговорити так, щоб почули? Слова вже давно втратили будь-яку силу. Численні петиції, про існування яких знають вузькі кола прихильних інтернет-користувачів, мають нульовий ефект — їх просто ігнорують. Протести є, але вони мають маргінальний і фрагментований характер. Потрібно щось, що могло б об’єднати людей. І не лідер чи вождь (як це було на Майдані) — потрібна сила, яку б у людей ніхто не міг відібрати.

Лібідінальний характер Помаранчевої революції пережили усі, хто був на Майдані. Це було подібно до інтенсивного сексуального зв’язку. Розчарування теж було дуже інтенсивним. Але не марним. Ми не здобули, ми позбулися! Позбулися ілюзій, що хтось інший — там, на сцені — може боротися за наші інтереси. Ми зрозуміли, що політики не захищають нічиїх інтересів, крім своїх власних. Ми не знаємо, як можна подолати цю «онсценну» псевдо-політику. Циніки кажуть, що це неможливо. Але цинізм — це псевдо-знання, ми ж тримаємося ситуації активного не-знання. І продовжуємо пошук.

У контексті справи Володарського та діяльності Комісії по захисту суспільної моралі було актуалізовано два лозунги іншої невдалої революції. Культуролог Олексій Радинський, коментуючи заборони Комісії, заявив: «Дедалі актуальнішими стають гасла 68-го:„вимагати неможливого“ і „заборонити забороняти“. В перекладі на поточну ситуацію вони органічно зростаються в одне: НЕК із суспільної моралі має бути скасована. Меншого вимагати вже не можна».18 Але Комісія — це лише симптом, і вимагати потрібно значно більшого. До того ж, чи так вже «органічно» поєднуються два лозунги студентської революції? А може, вони навпаки вказують на її внутрішню суперечність? Гасло «заборонити забороняти» скасовує саме себе, ампліфікуючись у хибній нескінченності: заборонити забороняти забороняти… Ідеться не про зняття заборон чи зняття заборон на заборони, ідеться про зміну реальності, а це значно важче. І все ж, будьте реалістами, вимагайте неможливого!

Мистецтво — це пошук такого неможливого. Революційне мистецтво завжди іде попереду, а не позаду. Революційне мистецтво — це те, яке говорить про революцію тоді, коли вона ще не знайшла своїх слів, а не пережовує те, що колись було словами революції. Ми маємо іти за революційним мистецтвом, відкриті до ризику інтерпретації — до пошуку неможливого, яке ми таки маємо зробити можливим!

Акція Володарського у цьому контексті — це неможливий революційний акт. Саме тому помилково, на мою думку, порівнювати справу Володарського зі справою Гонгадзе. Йдеться не про статус жертви і насильство влади (те, що об’єднує ці два випадки і, водночас, робить їх несумірними). Йдеться про сам акт висловлювання, який потрібно сприйняти серйозно і зрозуміти.

Від нас залежить не лише означення (не хуліганство, не бешкетування, а політичне мистецтво), а й пере-означення акту Володарського — із дзеркала непристойної «онсценної» влади у дзеркало, в якому відбивається майбутнє. Як наполягав Брехт, про реальність варто говорити лише як про таку, що має бути змінена. Помаранчева революція не перемогла — перемогли тільки політики. Але у нас залишився цей сексуальний спогад про можливість єднання — перед лицем влади, усупереч владі. І саме цей спогад — пережитий досвід утопії — дозволяє нам ставитися до неможливого серйозно. 

1. Інформація про діяльність Комісії представлена на її офіційному сайті та ЖЖ спільноті «moral_monitor»  

2. Відеодокументацію акції розміщено за адресою http://www.liveleak.com/item?a=view&token=b02_1258395870 (доступ 13.01.2010)

3. Дмитро Десятерик. Оргія святенників. На підтримку Олександра Володарського // Газета День. № 204, середа, 11 листопада 2009.

4. Андрей Манчук. «Совесть привилегированных», или Мораль дела Володарского // Інтернет журнал Рабкор.ру. 17 листопада 2009.

5. Юрій Макаров. Художники, блін… // Український Тиждень. № 49 (110). 04 грудня 2009.

6. Олексій Радинський. Моральні війни // Український Тиждень. № 46 (107). 13 листопада 2009.

7. Steven Marcus. The Other Victorians: A Study of Sexuality and Pornography in Mid-Nineteenth-Century England. New Brunswick: Transaction Publishers, 2009.

8. Berl Kutchinsky. The Effect of Easy. Availability of Pornography on the Incidence of Sex Crimes: The Danish Experience // Pornography and Censorship / ed.by David Copp, Susan Wendell — Buffalo, NY: Prometheus Books, 1983. — P. 295–310. 

9. Сергій Жадан. Право на порнографію. Опубліковано на ЖЖ спільноті moral_monitor. 16 листопада 2009 р.

10. Эрик Хобсбаум. Революция и секс // Альманах Восток. N 1-2 (25-26), январь-февраль 2005.

11. Williams, R. Culture is ordinary // Resources of Hope: Culture, Democracy, Socialism / Ed. By Robin Gable. — London: Verso, 1989. — P. 8–9. 

12. Enzensberger H. M. Constituents of a Theory of Media // Media Studies. A Reader / Ed.by P.Marris, S.Tornham. — Edinburgh: Edinburgh UP, 1999. — P. 79.

13. Ibid.

14. Закон «Про захист суспільної моралі» розміщено на сайті комісії.

15. Ева М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. — К.: Основи, 2008. — С.81.

16. Юрій Макаров. Художники, блін… // Український Тиждень. № 49 (110), 04 грудня 2009.

17. Linda Williams. Hard Core: Power, Pleasure and the Frenzy of the Visible. University of California Press, 1989.

18. Олексій Радинський. Заборонити забороняти // Телекритика. 5 грудня 2009.

Ольга Брюховецька. Революція і секс: Справа Володарського як дзеркало української політики // Науково-дослідний центр візуальної культури НаУКМА (17.01.2010)
http://vcrc.ukma.kiev.ua/uk/publications/revolution-and-sex