Мораль скоріш є продуктом суспільства в цілому, ніж окремо взятого органу влади чи субкультури посадовців. Чим складніша структура суспільства, тим більше знаходимо в ньому локальних варіацій уявлень про мораль. Марксистське уявлення про класовий характер моралі має під собою певний грунт в реальності, однак є маніпулятивним спрощенням. Оскільки маніпулятивним спрощенням є поділ суспільства на класи.

Чітке розмежування моралі і права є необхідною умовою функціонування сучасного суспільства. Все, що є протиправним, є аморальним. Водночас дещо з аморального протиправним не є. Ставлячи знак рівності між М. і П., ми повертаємось у царину звичаєвого права, але, оскільки звичаї в модерновому суспільстві незворотньо деформовано, замість них кодифікуємо "понятія" окремих осіб. 

Якщо все аморальне водночас визнається протиправним, ми насильницьким шляхом звужуємо сферу власного морального вибору людини, силоміць повертаємо її в первісний інфантильний стан, коли єдиним стимулом поводити себе "добре" є страх покарання. Замість Бога, що є Любов'ю, постає архаїчний ідол, що посилає в невірних блискавки за ухилення від сплати членських внесків. Досить типовий інфантильний вибір: якщо за все "погане" мене покарають, "добрим" є те, що лишиться безкарним. Звідси висновок: красти чи вбивати "добре", якщо на тому не впіймають. 

Заборонити окремим особам бути аморальними неможливо, оскільки в кожній нормальній, звичайній людській спільноті є маргінальні члени. І навіть (який жах з точки зору правдиво моральної людини!) фізичне знищення маргіналів призводить до зайняття ніші маргіналів іншою групою. Що вже доведено численими експериментами тоталітарних режимів, водночас надмірно жорстокими і невдалими з точки зору специфічних цілей експериментаторів.

Є тільки один спосіб підняти суспільну мораль на нові, недосяжні попередникам висоти - власний приклад. Який переконає співгромадян, що один з умовно правильних способів життя є правильнішим за інші. Молитись, не сходячи з стовпа, відпускати на волю рабів, з ідейних міркувань сходити на палаюче вогнище. Вірити моралізаторству, яке виходить від хабарників, крадіїв та стукачів? Давно нема дурних. 

Мораль і культура.

Розуміння моралі суспільства можливо лише за умови розуміння його культури в цілому. Зокрема, культури як комплексу артефактів та способів взаємодії з цими артефактами. Мораль є способом стримування руйнівних тенденцій у культурі, а не способом власне розвитку. За аналогією: гальма є корисним доповненням до двигуна, але транспортний засіб з самих лише гальм навряд зрушить з місця. Є також розумне співвідношення між ресурсом, що витрачається на забезпечення руху, і ресурсом, витраченим на засоби безпеки.

Конфіскувавши у дрібного власника знаряддя виробництва, відправивши його працювати на конвеєр чи вирощувати банани на плантації, монополії також частково позбавили його власного морального вибору. Що і дало марксистам підстави говорити про "лицемірну буржуазну мораль". Але - чи створили вони натомість власну, чесну і світлу, однаково прийняту всіма членами суспільства? Ні, оскільки у номенклатури була окрема купівельна спроможність рубля, окремі символи статусу і окремі суперечливі стосунки з законом. Що призвело до розвитку окремої "комуністичної моралі" верхівки; якщо точніше - поведінка партійної ієрархії та червоних директорів теж дещо відрізнялась між собою, а першим секретарям періодично було можна те, що заборонено другим. Це дає підстави називати лицемірною будь-яку "мораль", впроваджену за вказівкою згори, а тому - руйнівну для звичаїв спільноти. 

Кожного разу, коли міняються способи взаємодії людини та знарядь праці, міняється спосіб життя і мораль. За часів Адольфа Вісаріоновича Леніна державна монополія на виробництво і поширення інформації була цілком реальною; виробники контенту складали незначну меншість порівняно із споживачами. Індустріальне суспільство, принаймні, на початковій стадії індустріалізації, за визначенням є репресивним щодо більшості своїх членів. І чи не в першу чергу - стосовно насадження репресивної моралі. Вже за пізніх Совєтів ситуація стала іншою. Згадаймо поширення в СРСР заборонених книг та записів, "ворожі радіоголоси", тощо. Паралельно з тим "трудящі" почали не тільки розкрадати державну власність, але й чесно приторговувати чи працювати за приватними домовленостями. Що з точки зору лицемірної більшовицької моралі називалось "нетрудовими доходами".

На сьогодні виробником інформаційного контенту може стати кожний. Звичайно, далеко не в кожного є відповідні фахові навички, здібності та ресурси для поширення своєї продукції. Але змінилось ставлення публікума до медіа-продуктів - від майже сакрального статусу до необов'язкового "чтива" чи фонового "музона". Після навали позбавлених смаку і клепки аматорів у медіа-виробництво кожній людині досить легко сказати: "Я так теж вмію". А декому - навіть зробити щось краще за побачене то ТБ.

Людина навряд здатна повністю захистити себе від контенту, що пред'являється їй примусово. Скажімо, не бажаючи знати "творчість" співака Пупкіна, я можу почути якийсь уривок його вокальних вправ в громадському транспорті. Або, не бажаючи бачити його блідо-сіні сідниці в інтернеті, я можу випадково натрапити на рекламний банер цих сідниць. Суттєва різниця полягає в тому, що радіо в маршрутці заводить інша особа, як правило, менш музично вибаглива за мене. Тому я би охоче додатково платив за тишу, або ж за відстутність в транспорті примусово нав'язуваного контенту. А клацнути на банер, щоб побачити оголене тільце Пупкіна в більшому обсязі, користувач може лише за гіпотетичним власним бажанням.

Від чого публікум варто захистити в першу чергу: від нав'язливо демонстрованого несмаку в громадських місцях, чи від глибоко схованого в інтернеті порно? Попса і порнуха - близнюки-браття; типове відео в жанрі "поющіє труси" водночас є недо-музикою та недо-еротикою. Надближній план губ на відео не кращий за надближній план фалоса; це той самий погано прихований потяг до розчленованого тіла. То чому примушувати людину дивитись на статевий акт - правопорушення, а примушувати слухати "попсу і блатняк", замість виспатись в дорозі - нормальна практика? 

Метафора щодо двигуна і гальма є лише метафорою. Але виробництво і поширення медіа-контенту вже давно є сектором реальної економіки. Якщо
- в Україні будуть чи не найдорожчі в світі інформаційні послуги;
- на кожній інформаційній "трубі" до сусідніх країн сидітиме такий самий чесний посередник, як на газовій;
- сайти будуть блокувати, а сервери - конфісковувати без рішення суду, як за нечітко визначену "порнографію", так і за інший, абстрактно-"аморальний" контент;
ми просто приречені на подальше перебування в пост-совітстві. На наступні 10, 20 або 30 років "перехідного періоду". Під страхом уявної блискавки з неба плентаючись там, куди нас завів колективний пост-совітський Моісей Сусанін.

Джерело: http://maidanua.org/static/mai/1232997194.html